mysliwiec

Діло було навесні 14-го.
Ми їхали з Сімферополя до Сєвастополя з моїм старим другом і земляком Владіком Котовським (імена змінені), що давно перебрався до Криму, а з початком усім відомих подій, отримав російський паспорт з двоголовим мутантом і дуже цьому радів, переймаючись лише тим як йому перевезти до себе маму. Машина належала його партнеру, кримському татарину на ім'я Амєт. Обидва років на десять-дванадцять молодші за мене. Владіка я знав давно, і хоча він був нормальною людиною та добрим другом, слухати його теревеньки мені було не дуже цікаво і я намагався втягнути в нашу розмову водія.

Той напружено мовчав зосередившись на дорозі, і вагався чи варто зі мною бути відвертим. Тоді, щоб заслужити його довіру, я сам видав усе що думав про росіян і їх фюрера й він трошки пом'якшав. Побачивши це, я скористався нагодою і прямо запитав:
- Ну а ти що гадаєш з приводу всього що відбувається? Які перспективи на твою думку?
Він уважно поглянув мені в очі через дзеркало заднього виду. Я честно витримав погляд і він відповів мені з усією делікатністю властивою його народу:
- Хіба можна пробачити убивцю рідних? Тим більше якщо він навіть не просить вибачення...
І знову поглянув через дзеркало на мене.
Я ствердно кивнув і ми їхали далі, теревенячи з Владіком ні про що...